Форум Дніпропетровської державної фінансової академії

[nivmns_dsfа]

Гудзинський С.О., к. е. н.,
старший науковий співробітник,
Апарат Верховної Ради України

ФІНАНСОВІ МЕХАНІЗМИ РЕГУЛЮВАННЯ ЗАЙНЯТОСТІ НАСЕЛЕННЯ: ПРОБЛЕМИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЇХ ДІЄВОСТІ

Прийнятий новий Закон України “Про зайнятість населення” [1] від 5 липня 2012 р. № 5067-УІ (далі – Закон) визначає низку фінансових механізмів регулювання зайнятості населення із залученням фінансових ресурсів держави, питання забезпечення дієвості яких, на нашу думку, є предметом для дискусій.
Закон, зокрема, передбачає, що роботодавцю, який протягом 12 календарних місяців забезпечував створення нових робочих місць, працевлаштовував на них працівників і упродовж цього періоду щомісяця здійснював їм виплату заробітної плати в розмірі не менше ніж три мінімальні заробітні плати за кожну особу, протягом наступних 12 календарних місяців за умови збереження рівня заробітної плати в розмірі не менше ніж три мінімальні заробітні плати за кожну таку особу щомісяця за рахунок коштів Державного бюджету України, передбачених у бюджеті Пенсійного фонду України, компенсуються фактичні витрати у розмірі 50% суми нарахованого єдиного внеску за відповідну особу за місяць, за який він сплачений.
Дискусійним, у даному випадку, видається положення щодо обмеження мінімального розміру заробітної плати, який має забезпечити роботодавець працевлаштованому на нове робоче місце працівнику, трьома мінімальними заробітними платами на кожну особу. Встановлення такого обмеження автоматично виключає зі сфери дії цього положення Закону категорію працівників (передусім молодь, яка працевлаштовується не перше робоче місце), яким об’єктивно не може виплачуватися такий рівень заробітної плати через наявність у роботодавця низькооплачуваних робочих місць.
Про структуру робочих місць за рівнем заробітної плати свідчать, зокрема, наступні дані. Так, наприклад, протягом 2007-2011 рр. в межах мінімальної заробітної плати заробітну плату отримували: у 2007 р. – 5,5%, у 2008 р. – 7,3%, у 2009 р. – 8,2%, у 2010 р. – 7,2%, у 2011 р. – 5,6% штатних працівників. Виходячи ж з того, що трикратний розмір мінімальної заробітної плати у 2011 р. становив 3012 грн. на місяць (з розрахунку рівня показника станом на грудень 2011 р.), в середньому по видах економічної діяльності в Україні частка штатних працівників, яким заробітна плата за грудень 2011 р. була нарахована менше від зазначеного рівня, становила 66,4% або дві третини штатних працівників, яким оплачено 50% і більше робочого часу, встановленого на грудень 2011 року. За окремими ж видами економічної діяльності зазначений показник є значно вищим. В таких видах економічної діяльності як сільське та лісове господарство, рибальство, рибництво, будівництво, торгівля, ремонт автомобілів, побутових виробів та предметів особистого вжитку, діяльність готелів та ресторанів, діяльність пошти та зв’язку, освіта, охорона здоров’я та надання соціальної допомоги, надання індивідуальних послуг, діяльність у сфері культури та спорту рівень аналізованого показника значно перевищує його середнє значення по країні, по окремих видах діяльності знаходиться в межах 80-91%. Принагідно відзначити, що зазначеними видами економічної діяльності охоплено більше половини (51,8%) працюючих в національній економіці. [2] Інший аспект проблеми полягає в тому, що визначеному у Законі механізму стимулювання роботодавців до створення нових відносно високооплачуваних робочих місць шляхом компенсації частини єдиного внеску притаманні ризики фінансового характеру. Це пов’язано з тим, що єдиним джерелом фінансування компенсаційних виплат роботодавцеві Законом визначений Державний бюджет України. З огляду на те, що бюджетне планування в Україні здійснюється на підставі основоположної конституційної вимоги, згідно з якою виключно законом про Державний бюджет України визначаються будь-які видатки держави на загальносуспільні потреби, розмір і цільове спрямування цих видатків, це може створити ситуацію, за якої обсяг запланованих на відповідну мету бюджетних коштів не відповідатиме реальній потребі в них. На практиці це матиме своїм наслідком неповне охоплення визначеним Законом стимулюючим механізмом наявного контингенту роботодавців, що виконали умови Закону, визначені ним як необхідні для реалізації права на застосування такого механізму. Поточні ризики недофінансування з бюджету зазначеного механізму у відповідному бюджетному періоді пов’язані з безпосередньо бюджетними ризиками як то невиконання плану по надходженнях, вимушений секвестр бюджету тощо. Законом відповідні механізми хеджування таких ризиків не передбачені, як, власне, не врегульоване питання виникнення у роботодавця дебіторської заборгованості у разі нефінансування з тих чи інших причин компенсаційних виплат по єдиному внеску у разі виконання ним визначених Законом умов, виконання яких дає право на користування відповідною пільгою.
Зауваження аналогічного змісту повною мірою стосуються і визначеного Законом механізму стимулювання працевлаштування громадян, які недостатньо конкурентоспроможні на ринку праці, в якому одним з джерел виплати компенсації роботодавцю, який працевлаштовує на нове робоче місце громадян, що мають додаткові гарантії у сприянні працевлаштуванню та яким надано статус безробітного, за направленням територіальних органів центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, строком не менше ніж на два роки щомісяця протягом одного року, витрат у розмірі єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування за відповідну особу за місяць, за який він сплачений, є кошти Державного бюджету України.
Законодавча неврегульованість цих питань тісно пов’язана з проблемою формування бюджетів соціальних страхових фондів. Основами законодавства України про загальнообов’язкове державне соціальне страхування та базовими законами у цій сфері, зокрема, основним джерелом формування коштів фондів загальнообов’язкового державного соціального страхування визначені страхові внески страхувальників-роботодавців та застрахованих осіб (за виключенням Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України, до якого внески сплачують лише роботодавці). У даному випадку також доречно, на нашу думку, акцентувати увагу на тому, що Закон не передбачає повернення коштів до Державного бюджету України у разі звільнення працівника, за якого виплачувалася компенсація, незважаючи на те, що такий фігурує серед джерел фінансування такої компенсації. Закон також не визначає, в яких випадках та у якому співвідношенні мають здійснюватися компенсаційні виплати за рахунок коштів Фонду загальнообов’язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття та Державного бюджету України.
Схожим з попереднім є механізм стимулювання створення нових робочих місць суб’єктами малого підприємництва. Різниця полягає лише в тому, що в цьому механізмі, на відміну від попереднього: отримувачем компенсаційних виплат є суб’єкт малого підприємництва; сфера дії механізму не обмежується виключно категорією громадян, що мають додаткові гарантії у сприянні працевлаштуванню та яким надано статус безробітного; ключовою умовою отримання компенсації є створення таким суб’єктом нових робочих місць в пріоритетних видах економічної діяльності, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України; серед джерел фінансування компенсаційних виплат відсутній Державний бюджет України. Порівняльний аналіз обох механізмів дає підстави констатувати факт притаманності їм низки схожих недоліків фінансового характеру.

Література: 1. Закон України “Про зайнятість населення” від 05.07.2012 р. № 5067-УІ. – Офіційний вісник України від 27.08.2012 р., № 63, стор. 17, стаття 2565, код акту 63058/2012. – режим доступу до інформації: www.rada,gov.ua. 2. Праця України у 2011 році. Статистичний збірник. – К.: Державна служба статистики України. – С. 203.