Форум Дніпропетровської державної фінансової академії

[nivmns_dsfа]

Герасимова Я.О.
Дніпропетровська державна фінансова академія
РИНОК ПРАЦІ ТА РЕГУЛЯТОРИ ЙОГО РОЗВИТКУ
Розвиток і використання трудового потенціалу в сучасних умовах виступає джерелом ефективності національної економіки та вирішення актуальних соціально-економічних завдань. Трудовий потенціал визначає потенційну та реальну величину ресурсу праці, здатного забезпечувати необхідний виробничий і соціальний результат функціонування продуктивних сил кожного регіону та країни в цілому. В продуктивних силах України задіяні всі основні складові економічного потенціалу як вихідної умови розвитку національної економіки (природні ресурси, техніко-технологічний, фінансовий і інші різновиди ресурсного забезпечення), але рушійним чинником позитивного динамізму виступає трудовий фактор, використання якого має бути максимально повним в системі функціонуючого ринку праці.
Ринок праці, як економічна категорія, відображає систему виробничих відносин між працівниками, підприємцями і державою з приводу обміну індивідуальної здатності людини до праці на необхідний фонд життєвих засобів для відтворення робочої сили, а також з приводу розміщення працівників у системі суспільного розподілу праці у відповідності із законами товарного виробництва та обігу. Регуляторами ринку праці виступають ціна праці, конкуренція працевлаштування, попит і пропозиція праці, які є іманентними ознаками ринкового механізму, що мають доповнюватися цілеспрямованою діяльністю держави.
На ринку праці й зайнятості переплітаються економічні і соціальні інтереси працівників і роботодавців, віддзеркалюються соціально-економічні, політичні, демографічні та інші суспільні процеси, зокрема розвиток матеріально-технічної бази виробництва та його технологічний рівень, організація виробництва та його товарна структура і галузева спеціалізація, що впливають на попит трудових ресурсів і кваліфікаційний склад працівників. Змістовно соціально-трудові відносини мають кількісний індикатор визначеності – величину оплати праці. Як суспільно-економічна категорія «оплата праці» відображає сукупність відносин, які відображають спільність та протилежність інтересів роботодавців і найманих працівників як контрагентів цих відносин. Вони зумовлені наступним:
- роботодавці створюють суспільно прийнятні умови праці найманих працівників та виплати їм грошової винагороди за працю із валового доходу підприємства залежно від кінцевих результатів виробництва;
- працівники здійснюють суспільно прийнятні витрати праці на виробництво кінцевого результату і одержують адекватну його величині грошову винагороду – оплату праці.
Спільність інтересів роботодавців і найманих працівників визначається спорідненістю їхніх функцій у забезпеченні продуктивного функціонування виробництва продукції та досягненні максимально можливого рівня рентабельності виробництва.
Протилежність інтересів контрагентів трудових відносин (роботодавців і працівників) зумовлюється процесом розподілу кінцевого результату виробництва: величиною прибутку на вкладений підприємцем капітал (уречевлену минулу працю) і оплатою живої праці – заробітку працівників, а також різними можливостями участі в управлінні підприємством та контролі за його фінансовими потоками, що є відображенням не трудових відносин, а відносин власності на капітал (роботодавця) і працю (працівника). Протилежність інтересів роботодавців і працівників у процесі розподілу кінцевого продукту виробництва породжується тим, що при встановленні пропорції розподілу можливе відхилення в той чи інший бік, на користь того чи іншого контрагента від незримої величини – справедливості. Ця справедливість можлива лише на основі встановлення порівняльної величини виробничої ефективності капіталу (праці уречевленої) і живої праці з врахуванням якості цих компонент, між якими має бути сумісність. При досягненні справедливої пропорції розподілу кінцевого результату виробництва між капіталом і живою працею на основі їх продуктивної ефективності зникає сама причина протиріччя. Таким чином, при зваженому підході до встановлення пропорції розподілу створюваного на підприємстві кінцевого результату між роботодавцями і працівниками на основі пропорційності вкладу у його досягнення може досягатися паритет економічного інтересу між капіталом і працею, критерієм чого виступає можливість фінансового забезпечення відтворення продуктивної сили матеріально-технічної бази та відтворення трудових ресурсів за рахунок оплати праці. Тобто оплата праці, її величина невіддільна від матеріально-технічного і організаційно-економічного розвитку процесу виробництва, їх динаміка має бути взаємозв’язаною. Враховуючи те, що науково-технічний прогрес об’єктивно зумовлює потребу у кількості працівників і одночасно з цим – в підвищенні їх професійно-кваліфікаційного рівня, це суттєво впливає на динамізм діяльності ринку праці.
Найбільш вагомим з позиції ефективності національної економіки є регіональний аспект використання трудових ресурсів, оскільки їх формування і вдосконалення безпосередньо пов’язані із функціонуванням регіональних виробничих комплексів, а відтак – з більшою гнучкістю регіонального ринку праці в сфері стабільності і стійкості соціально-трудових відносин, здійснюваних на основі своєчасного адекватного реагування на об’єктивні процеси суспільного розвитку в умовах інноваційної економіки. Становлення інноваційної економіки призводить до формування нової структури та ієрархії факторів виробництва, змін в системі власності в напряму співволодіння і партнерства, що породжує тектонічні зрушення як світу капіталу, так і світу праці, а разом з тим і товарної структури виробництва, зокрема – сфери послуг.
Після 1991 р. в Україні значно змінилась структура випуску товарів і послуг: загальна частка продукції галузей, які у 1991 р. відносились до виробничої сфери (промисловість, будівництво, сільське господарство) у валовому випуску зменшилась від 80,3 % у 1991 р. до 51,9 % у 2010 р. (в тому числі відповідно: продукції промисловості від 56,3 % до 40,0 %; будівництва – від 7,0 % до 3,8 %; сільського господарства – від 17,0 % до 8,1 %), а частка сфери послуг яка в 1991 р. взагалі не відносилась до продуктивної, зросла від 19,7 % до 48,1 %. Це супроводжується змінами структури трудової зайнятості в галузях економіки. Так, тільки працівників у промисловості України за аналізований період скоротилась на 61,1 % з відтоком у галузі сфери послуг, насамперед – торгівлі, банківської системи, посередницької діяльності тощо. Одночасно із цим відбувається скорочення чисельності населення та кількості найманих працівників підприємств, установ організацій. Лише за 2000 – 2011 рр. їх кількість зменшилась від 16,04 до 12,09 млн. осіб, або на 25 %. Це характерно для усіх регіонів України, за винятком м. Києва, де кількість працівників зросла на 7,6 %, найбільш швидко зменшується кількість працівників у аграрних регіонах, зокрема в Хмельницькій, Херсонській, Тернопільській областях, де скорочення працівників становить майже 40 %.
Після скорочення рівня зайнятості населення в кризовому 2009 р. у віці 15-70 років на 1,6 % процентних пункти і у працездатному віці на 2,6 процентних пункти в послідуючому періоді ці параметри ринку праці відновлені. Загальною закономірністю, що проявляється на ринку праці в Україні є те, що більшість регіонів, особливо агропромислових та невеликих за розміром й потенціалами, є дотаційними і неспроможними самостійно долати соціальні і економічні труднощі. Держава не може постійно надавати допомогу таким регіонам за рахунок більш розвинутих регіонів, що потребує посилення зусиль місцевих органів влади у розвитку ринкових механізмів активізації продуктивної спроможності наявного економічного і трудового потенціалу. Вектором таких зусиль має бути формування трудових ресурсів нового ринкового типу: з високою мотивацією до ефективної праці, з розвинутим економічним мисленням, здатної діяти самостійно, завзято, активно у процесі організації нових підприємств, впровадження прогресивних методів праці і технологій, створення нових робочих місць.