Форум Дніпропетровської державної фінансової академії

[marina]

Адамчук Михайло Володимирович,
Крачковський Борис Петрович,

Львівський національний аграрний університет

РЕЛІГІЙНІ ВИЯВИ ДУХОВНОСТІ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

Довгий і надзвичайно болючий шлях пройшла Україна до своєї незалежності. Незлічені і трагічні її жертви викликали іноземні поневолення, криваві міжусобиці, смертельні голодомори, всеохоплюючі репресії, всепроникаючий тоталітаризм, всепоглинаючий духовний і релігійний геноцид.
Особливо жорстокою і цинічною була політика комуністичного режиму, яка спрямовувалась на знищення суб’єктивності української нації, її релігії та духовності взагалі. Наші люди позбавлялися вільно сповідувати свою віру, а Спасителя сприймати як ідеал справжньої людяності. І дивом, божим проведінням є те, що українці вистояли як нація. Головним чинником цього збереження є висока духовність українського народу, оберегом якого була православна віра. Розкриваючи головні складові частини тієї духовності відомий мислитель М. Костомаров підкреслював, що саме це є тим, що виробляє вдачу і становить єдиний образ етносу, - ступінь почуття, напрямок волі, характер розуму, погляди на громадське й духовне життя [1, 40]. Тим більше, що українському народові дісталася величезна культурна спадщина від своїх попередників.
В певній мірі національна духовність може виступати як вираження національної самосвідомості, яка дає таку визначеність духовного світу, що характеризується осмисленням народом своїх інтересів і цілей, своєї окресленості в історичній і культурній різноманітності різних народів. Адже кожній нації характерні свої специфічні ознаки, які виокремлюються у її культурі, традиціях і образах, у мові, моралі, поведінці та в особливостях психіки.
Складним є співвідношення релігії і нації тому, що вони відносяться до різних сфер суспільного життя – духовної і соціальної. Треба відмітити, що вплив релігій на національну духовність є досить складним і суперечливим, тому його можна сприймати в контексті тієї культури того чи іншого етносу.
Стосовно особливостей національної духовності українського народу, то через ряд обставин свого національного буття і складних історичних ситуацій, він завжди був одним із найбільш релігійних народів. Ця релігійна свідомість українців є наслідком різних впливів на їх духовний світ. І, до певної міри, на свідомість людини впливають краса природи її краєвиди та ландшафти. Такий вплив на людину також відіграє важливу роль в утвердженні релігійності. Цей геопсихічний чинник відобразився на світорозумінні і світосприйманні нашого народу в різних районах України.
Відома глибока емоційність українця, що йде від зацікавленого, сердечного ставлення до природи рідного краю, до землі – лагідної, доброї, щедрої, родючої, породжує світ буття, точніше – є й світ мого буття. Рідна природа, свій край, рідна земля – не абстрактні поняття для українця, а Батьківщина, ненька – Україна, що переживається глибокими почуттями. В ній радощі й печалі кожного, доля, існування, воля.
М. Костомаров писав: “Дивлячись на красу природи, українець думає про її творця. А оскільки краса стала і постійна, то це породжує відчуття Божої всеприсутності [1, 40].
Звертаючись до минулого, треба відмітити, що українській нації була властива селянськість, а виразником настроїв народу виступали священики. Це були найбільш освічені представники серед селянства. Поважаючи їх з освіченість, глибокі знання, селянські трударі схилялися перед священством в надії на посередництво між Богом і людьми. Таким чином віруючий селянин надіявся одержати життєві блага, включаючи релігійну віру як значимий чинник в його житті.
Релігійній вірі відводилося особливе місце серед усіх святощів і старанно оберігалася як етноконфесійна традиція. Селянське життя українця, не маючи надто широких громадських масштабів, формувало у нього здібність інтроспекції, тобто своєрідне занурення у свій власний духовний світ. Певною мірою воно нагадувало анабіотичний стан – відхід у звужену натуральну спільність, всіляко ізольовану від широких соціальних, зокрема й національних, потягів і рухів, метою якої є якесь очікування, збереження vita minima. Саме на цій побутовій основі в українця формувалися такі риси характеру як невпевненість, замкнутість вдачі, звуження зовнішньої життєвої експансії, інтроверсне зосередження, що було сприятливим ґрунтом для сприйняття і постійного відтворення ідеї Спасителя, байдужості до конфесійних відмінностей, церковно-релігійних рухів, які охоплювали головним чином верхівки конфесій [3, 55].
Упродовж віків і до сьогоднішнього дня українці є хліборобською нацією. Зрозуміло, що постійний зв’язок із землею відобразився на духовності народу. Поклоніння тим чинникам, від яких залежав майбутній урожай, стало основою світобачення селянина. І серед вихідних стихій світобудови – землі, неба, води, повітря і вогню, перевага залишалася за землею, ґрунтом. Тут в землеробській праці важливе місце займає сівба, як важливе дійство у аграрному календарі. І, мабуть, ще із часів трипільської культури і до сьогоднішнього дня кожного року в селах маленькі посівальники на Старий Новий рік ходять від хати до хати з побажаннями: “Сійся, родися жито, пшениця! На щастя, на здоров’я! І щоб на цей новий рік вродило краще ніж вторік!” Певно, ні один народ світу не має стільки обрядів, пов’язаних з хлібом, як українці. В цілому наш аграрний календар розкриває землеробський тип та національний характер нашого народу. Православна церква своєю обрядовістю підтримує аграрний цикл, освячує дари Землі і тим самим посилює побожне ставлення до хліборобства.
Цікавим є зміст українських колядок і щедрівок, в яких підноситься становище господаря і його сім’ї, їх думки про добрий урожай, приплід худоби тощо, що дає радість і злагоду в родині. Щорічна повторюваність природних процесів та чітка розподіленість циклу життєдіяльності вплинули на формування у селянина таких рис – поміркованість та повільність. Періодичність природних циклів стала основою цілої системи свят, обрядів, звичаїв і прикмет, які охоплюють усі сфери життя. Саме через них наші краяни виражали свою релігійність. Тим більше, що все це емоційно підсилювалося православною вірою.
Відомий український етнограф Ф. Колеса в зв’язку з цим зауважував, що “із зимовим і літнім поворотом сонця, весняним оживленням природи та осіннім її завмиранням в’язався в українців річний круг празників і обрядів, які мали за мету – магічними заходами впливати на явища й сили природи, щоб таким чином пособляти рільному господарству, плеканню худоби, бджіл і т. ін. Пережитки цих магічних культів змішані з християнськими обрядами й пов’язані з християнськими святами, укладаються в календарний круг, у якому важне місце займають також сезони (часи) весіль та поминання померлих [2, 169].
Ще однією особливістю релігійного вияву духовності українського селянина є відгомін матріархату як в сім’ї так і в національних особливостях. Домінуючим в сім’ї є статус української жінки-господині. Історично склалося так, що в умовах буття українства чоловіки часто виключалися із господарської і побутової сторін існування сім’ї. Жінки виховували дітей, доглядали старих і хворих та вели домашнє господарство. І не дивно, що через це в Україні утвердився культ Богородиці. Існує чимало переказів про з’явлення Діви Марії в Україні. Із покоління до покоління передається переказ про появу Божої Матері у 1575 р. над Почаївською Свято-Успенською лаврою, яка охоронила захисників обителі від нападу татар. Сьогодні половина церков і монастирів носить ім’я Богородиці, Святої Покрови тощо. В Україні Мати Божа вшановується як володарка всіх християнських душ [3, 58].
Возвеличення жінки-матері яскраво проявляється і в обрядах. Тут їй належить переважаюча роль. Наприклад на весіллі молодих виряджає до церкви мама, вона також зустрічає повінчаних. Їй належить вести на посад і першою поздоровляти молодят. Таке саме домінування хресної мами є при хрещенні немовлят. Для українця після одруження жінка стає дружиною, порадницею і оберегом сім’ї. В цьому полягає особливість возвеличування жінки-матері, сім’я розуміється як надприродна санкціонована співдружність [3, 58].
Треба відмітити, ще досить значну роль релігійного чинника у розвитку національної духовності українського народу. Найбільш загальні риси релігійності нашого народу насамперед виражається в підсвідомій вірі в існування чогось надприродного, у Божу всеприсутність. Ця релігійність є виявом особливої прихильності до його рідної землі і обожнення її через розмежування функцій покровительства між різними святими, вшанування окремих місцевостей урочищ тощо.
Однією із характерних рис релігійності наших людей є обрядовірство. Сутність якого полягає в неглибокому знанні християнського відновлення і одночасно в прагненні обрядів, які розглядаються як самодостатні для їх релігійності. Дотримання традицій і обрядів та участь у відзначенні календарних свят, а їх розуміння як вираження причетності до свого національного культурного творення.
Релігійність українського народу завжди визначалась через душевні переживання, кордоцентризм. Відомий філософ П.Юркевич, оцінюючи світоглядні основи людини, підкреслював, що в її житті основну роль – мотиваційну й рушійну, відіграють не розумово-раціональні чинники, скоріше сили емоцій, почуттів і, власне, сила людського серця. Мислитель писав: “Основа релігійної свідомості людського роду лежить у серці людини. Релігія є щось стороннє для його духовної природи, вона утворена на природному ґрунті” [3, 149], ця кордоцентрична релігійність не зачіпає якість вищі богословські положення, її властиве в першу чергу чуттєво-релігійне ставлення до життя, пошуків життєвої Правди.
Отже, всі відчайдушні спроби чужорідних режимів насильницького переродження людей за зловісними рецептами їх адептів були приречені. Не спромоглися вони досягти і відчутних результатів на шляху безжалісного переслідування і знищування релігії, національних традицій, національної культури, тобто всього того, що формує духовність особистості й народу. Саме релігійні вияви національної духовності українського народу, що базувались на таких первнях в душі людини, які неможливо ні змінити, а тим паче викорінити. Бо людська душа завжди спонукатиме довіри в Бога, Спасителя, а віра найбільше скріплює сили душі. Особливо це стосується нинішніх найтяжчих життєвих ситуацій, обумовлених катастрофічною кризою для нашого народу.



Використана література

1. Исторические исследования Николая Костомарова: В 2-х Т. – СПб., 1883. – Т.4.
2. Колеса Ф. Українська усна словесність. – Львів, 1938.
3. Релігія в духовному житті українського народу. – К., 1994.
4. Чижевський Д. Нариси з історії філософії в Україні. – Прага, 1931.