Форум Дніпропетровської державної фінансової академії

[marina]

Роман Наконечний, кандидат філософських наук,
Андрій Копитко, кандидат історичних наук,
доценти кафедри філософії і політології
Львівського національного аграрного університету

Образ проповідника в гомілетичній науці І. Галятовського

ХVІІ ст. виступає вагомим рубежем у розвитку проповідництва і ораторського мистецтва на теренах українських земель. На зміну багатовіковій традиції, що своїми коренями сягає часу Київської Русі, приходить та поступово утверджується західноєвропейська гомілетична наука, започаткована тут, на місцевому грунті П. Могилою і остаточно втіленою в практику ораторського і проповідницького мистецтва Іоанникієм Галятовським – ректором Києво-Могилянського колегіуму, а пізніше архімандритом чернігівського Єлецького монастиря. Варто відзначити, що завдяки згаданим постатям в вітчизняній науці церковного проповідництва міцно закріплюється замість живого, безпосереднього слова, що панувало раніше, натомість складна, формалізована схоластична наука, сповнена під впливом традицій доби барокко символізму, за яким нелегко прослідковується її спрямованість на актуальні питання свого часу. Переконливим прикладом цьому і є гомілетична наука одного з кращих майстрів слова в Україні ХVІІ ст.- І. Галятовського, де значна увага відведена висвітленню ролі проповідника у церковному та суспільному житті.
Неодмінною умовою для побудови гарної проповіді є вибір теми, "которая єсть фундаментом всего казаня" [2, с. 211]. Їй мають бути підпорядковані всі три частини проповіді: а) ексордіум (вступ); б) основна частина (наррація); в) висновки (конклюзія) [1, с. LIV], які повинні узгоджуватись між собою. Проповідь має бути доступною для розуміння людей як за формою, так і за змістом, і неухильно відповідати вченню Христа [2, с. 218]. Виходячи з цієї вимоги, проповідник повинен бути всебічно обізнаною людиною, ознайомленою ґрунтовно як з християнською церковною літературою, так і з досягненням науки свого часу. " До того, що мовишь на казаню, доводи того письмом Святим, з Біблії албо свідоцтвом святого отця якого, учителя церковного, албо прикладом, албо подобенством, албо яким–колвек доводом потверди и по допри свою мову, то вдячнійшая твоя мова будеть людемь, которыи тебе слухають, и віритимуть тому, що мовиш" [2, с. 218]. Окрім цього, за словами І. Галятовського, проповіднику " треба читати гисторії и кройники", "книги о звірох, птахах, гадах, рибах, деревах, зілах, камінях и розмаитых водах, которыи в морю, в ріках, в студнях и на інших місцях знайдуються…" [2, с. 220]. Йому варто також широко використовувати у власній практиці напрацювання відомих проповідників – своїх сучасників.
Проповідник повинен складати проповіді на неділі, свята, присвячені Ісусу Христу і Богородиці, а також пов’язані з поховальним ритуалом події. Серед них значну увагу проповідник має приділяти проповідям останнього різновиду. Він у них покликаний наголошувати, що всі люди є смертні, а земний світ плинний і непостійний. В зв’язку зі смертю "вірного и побожного чоловіка", варто проповіднику акцентувати на його побожному і цнотливому житті, бо чуючи подібні речі, інші люди щоб "жили побожне, в цнотах ся кохали и през свои цноты могли неба доступити" [2, с. 220]. Такими цнотами виступають збереження впродовж усього життя вірності православній церкві і вірі, милосердя і допомога вбогим людям, прийняття в свій дім гостей, мандрівників, викуплення невільників "зь неволи поганскои", покора, побожність, захист церкви і вітчизни тощо [2, с. 221]. При цьому проповіднику доцільно зазначити перед присутніми на похороні, що шлях до порятунку є вузький і тернистий, а не рівний та широкий [1, с. LVII]. Похоронна проповідь може бути побудована, враховуючи вік померлого, його соціальний статус, час і місце похорону, заслуги його власні, так і його предків. Для цього проповідник повинен багато читати і нотувати собі про типові риси життя представників різних соціальних станів і вікових груп, інформація про які може йому згодитися у відповідному випадку [2, с. 226].
В проповідях з інших нагод проповідник також повинен акцентувати увагу слухачів на потребі постійного морального удосконалення, щоб досягти найвищої для християнина мети – жити в небі з Христом в стані "веселья вічного". Для цього він зобов’язаний пастві вказувати шляхи порятунку: "нехай душу свою цнотами приоздобить, нехай вшелякого гріха и учинковь, и слов, и помыслов злых хрониться, нехай повтягається от покар мов и напоєв розкошных и постит яко чинили Даниїл, Ананія, Азарія и Місхаїл, нехай молится богу, яко Юдиф чинила" [2, с. 232]. Варто йому було підкреслювати віруючим, що багатство аж ніяк не слугувало наближенню людини до бога, бо багаті люди нерідко "бога запоминають,…псуються, удаються на розпусты,…злым способом богатства набывають,…же зле заживають богатства своєго" [2, с. 234]. З такою ж метою проповідник повинен вказувати прихожанам на наявність зла у світі, як такого, що дозволяє віруючій людині, бачучи його прояви, остерігатись від нього, чіткіше розмежовувати добро і зло.
Цікавими є також рекомендації І. Галятовського початківцям-проповідникам стосовно інтерпретації ними християнських культів і обрядів. На його думку, котра узгоджується з вченням Христа, такі сторони культу як піст, молитва повинні слугувати для духовного зростання людини, а не бути лише засобами для зростання її пихи в суспільстві і не зводитись до вияву показної набожності і фарисейства [2, с. 235].
Проповідь має бути потужним знаряддям для боротьби з різними духовними вадами людини ("розмаитыми хоробами"). Тому варто проповіднику проводити асоціації між духовними та фізичними недугами, що є так очевидні для християнської пастви. "Називай пышных людей опухлими, лінивих паралітиками, лакомих скорченими, заздросливых на фебру (лихоманку–Авт.) хоруючими, нечыстых вшетечников (розпусників–Авт.) трудоватыми, немилосердних руку сухую маючими, злый розумь и волю злую маючих хромими на обидві ноги, глухими не слухаючих слова божого, сліпими несправедливих, німими назови тих, которыи не сповідаються гріхов своих" [2, с. 235]. Такими ж смертними гріхами, позбавляючи ми людину царства небесного, є гордість, непослух, п’янство, підступність, несправедливість, "роспустное и вшетечное житіє" [2, с. 236].
Проповідник може свою проповідь помітно збагатити завдяки широкому використанню "прикладів, подобеннств, сентенцій, фігур, доводів", взятих зі Святого Письма, а також "зь учителей церковных", що дозволить йому подолати одноманітність та краще підкреслити значимість свят або життя померлого для християнської громади [2, с. 236].
Проповіднику варто привчатись глибше розуміти людську психіку і проповіддю дарувати віруючим надію та натхнення до духовного вдосконалення, а не використовувати її як інструмент для залякування і введення їх в стан розпачу. Бо для грішника, якщо він покається і перестане зло чинити, є шанс порятуватись і доступитись до неба [2, с. 236]. Але доцільно підкреслити, що справжньої віри без добрих вчинків і справ немає. Натомість ті з проповідників, хто штовхає людей до відчаю, від якого і недалеко до самогубства, то на них лежить тяжкий гріх.
Проповідник повинен бути у постійному пошуку, відточувати гостроту свого слова, систематично працюючи, як зазначалось вище, з різноманітною літературою і "що хорошоє вичитаєшь, нотуй собі и до своєго казання апплікуй". Зокрема, для цього І. Галятовський видрукував у 1659 році збірку складених ним проповідей "Ключ розуміння", котра мала стати вірним порадником для духовних і світських осіб, що ставали до праці на нелегкій стежині проповідування слова Божого серед мирян та духовенства [3, с. 53–206].

Список літератури
1. Біда К. Іоанікій Галятовський і його "Ключ Разумьнія".– Рим: Видання Українського Католицького Університету ім. св. Климента Папи, 1975.–524 с.
2. Галятовський І. Наука албо способь зложеня казаня//Галятовський І. Ключ розуміння.– К.: Наукова думка, 1985.–С.211-238.
3. Галятовський І. Ключь разумьнія//Галятовський І. Ключ розуміння.– К.: Наукова думка, 1985.–С.53-206.