Форум Дніпропетровської державної фінансової академії

Форум Дніпропетровської державної фінансової академії

Форум присвячений вступу, навчанню, подіям яки відбуваються у Дніпропетровської державної фінансової академії, проведення Інтернет конференції, працевлаштуванню студентів академії, співпраці з партнерами.
 
 ДопомогаДопомога   ПошукПошук   Список учасниківСписок учасників   ГрупиГрупи   ЗареєструватисьЗареєструватись 
 ПрофільПрофіль   Увійти, щоб переглянути приватні повідомленняУвійти, щоб переглянути приватні повідомлення   ВхідВхід 

Офіційний сайт академії
В.Ю. Федюк Православ’я як основа духовно-культурної ...

 
Цей форум закрито   Цю тему закрито    Форум Дніпропетровської державної фінансової академії -> Сьомі Всеукраїнські читання “ПРАВОСЛАВ’Я У СВІТОВІЙ КУЛЬТУРІ”
Попередня тема :: Наступна тема  
Автор Повідомлення
marina


   

З нами з: 28.09.09
Повідомлень: 16

ПовідомленняНаписане: четвер жовтня 29, 2009 1:25 pm    Тема повідомлення: В.Ю. Федюк Православ’я як основа духовно-культурної ... Відповісти цитуючи

Православ’я як основа духовно-культурної єдності давньоруського етносу

В.Ю. Федюк, викладач кафедри гуманітарних дисциплін

Дніпропетровська державна фінансова академія

«Основою нашого повсякденного життя повинна стати віра, тому що вона своєю благодатною силою спрямовує людину по шляху до безсмертя …Віра є твердою підвалиною морального життя людини, а отже й суспільства в цілому»

Протоієрей Микола Забуга

Постановка проблеми. Особливого значення в сучасних умовах розвитку українського етносу набуває проблема формування духовного світу особистості. В основі такого стану внутрішнього світу знаходиться не абстрактно-індеферентне знання, а палаюче серце, яке розпізнає добро і зло, адже духовності без віри немає. Слушно зауважує відомий російський філософ І. Ільїн, що «культура без серця є не культура…сучасна людина звикла творити своє життя – думкою, волею і частково уявою, виключаючи з неї добрі наміри серця; і, звикнувши до цього, вона не зауважує, до чого це веде: вона не бачить, що створювана нею культура виявляється безбожною, впадає у аморальність, вироджується та наближається до краху…» [Див.: 4, С. 354]. Нині людина все частіше звертається до Бога, оскільки суспільство не здатне існувати без ідеалів, що відповідає природному прагненню до кращого життя, потребі у вищому авторитеті. Без віри, яка є не лише станом душі, але і способом життя, без моралі та ідеології, заснованої на вірі духовності, неможливий рух до ідеалу досконалого суспільства.
У процесі історичного розвитку української етносоціальної спільноти, формування природи релігійної орієнтації її суб’єктів відбувалося під впливом ряду об’єктивних та суб’єктивних факторів – географічних, історичних, етнопсихологічних, соціально-господарських та політичних. Тому однією із особливостей релігійної духовності українців (саме як історично усталеної етносоціальної спільноти) є високий рівень синкретизму й універсальності. Історично обумовилося, що Україна ще з давніх часів мала досить сприятливе географічне положення на межі Сходу і Заходу, де перехрещувалися історичні шляхи різних народів та пересікалися різні релігії – християнство і мусульманство, різні конфесії – православ’я та католицизм, а це в свою чергу визначило своєрідність його духовності і способу життя його суб’єктів (наприклад, захід України завжди відзначався впливом католицизму та греко-католицизму, а схід України – православ’ям). Поступова руйнація духовної цілісності українського буття, відсутність спільного сприйняття та усвідомлення українцями єдиного внутрішнього досвіду як істинного джерела віри усталює постійне відчуття тривоги і непевності суб’єктів в завтрашньому дні.
Постає проблема духовного оновлення, яка передбачає на думку І. Ільїна, «усвідомлення людиною своїх помилок та вільного осмислення їх…оволодіння своєю душою та її слабкостями, звільнення себе від стану духовної сліпоти та здійснення творчого усталення своєї нової долі перед лицем Божим» [4, С. 343]. Для здійснення духовного оновлення буття українського етносу, в процесі якого кожен українець зміг би розкрити своє серце та прийняти в нього Бога, примиритися зі своєю совістю та почати створення нової культури, необхідним є усталення такого консолідуючого релігійного центру, який би активізував створення нової системи морально-духовних цінностей, нового світогляду, який би базувався на глибоких культурно-духовних традиціях нашого народу.
Метою даного дослідження є розкриття ролі православ’я як консолідуючого духовно-культурного центру у формуванні самобутніх рис буття давньоруського етносу.
Загалом, звертаючись до української історико-філософської думки, предметним полем дослідження якої є проблема «української духовності», необхідно зауважити, що досить цікавими та актуальними є погляди відомого українського історика ХІХ століття Миколи Костомарова. Православ’я приймається та засвоюється ним як основа істинної віри, котра розкриває людині «шлях до спасіння». Православні традиції, протягом усього історичного розвитку, як вважає мислитель, обумовлювали метафізичну цілісність та своєрідність компонентів фізіологічного, соціокультурного, суспільно-політичного та духовного вимірів буття українців, впливаючи на самобутність усіх його форм через прояв характерних рис суб’єктів.
М. Костомаров, аналізуючи особливості духу народності східних слов’ян , вважає, що первинна роль в усталенні його цілісного, самобутнього розвитку належить православ’ю. Саме із запровадженням християнства, на думку мислителя, зароджується й усталюється сакральний зміст єдиного духу, який об’єднує і духовно споріднює східнослов’янські племена в цілісну давньоруську спільноту, характерні риси якої проявляються у своєрідному образі їх життя: «Християнська релігія характеризується відмінною властивістю з’єднувати союзом єдності народи, сповідуючих її..» [7, с. 50]. Значення і єднальна властивість духу народності як запоруки самобутнього історичного поступу певної етносоціальної спільноти зберігається і виявляється завдяки збереженню індивідами даної спільності безпосередньої єдності з Богом, сферою сакрального [Див.: 13, С. 4; 4, С. 519].
У даному контексті постає питання про значення та сутність релігійності, як особоливої здатності внутрішньо об’єднувати людину, надаючи їй духовної цілісності або «тотальності» [Див.: 4, С. 518; С. 520]. Що ж розуміє сам М. Костомаров під поняттям «релігійність»? Мислитель аналізує релігійність суб’єктів давньоруської спільноти як вираження їх віри у існування надчуттєвого, абсолютного: «…як сильне відчуття все присутності Бога, душевну благодать, внутрішнє звернення до Бога, таємні розуміння про Промисел, над собою…» [9, с. 58].
М. Костомаров усвідомлює, що для українця Бог існує виключно у сфері власного «Я», в індивідуальній свідомості, в почутті єдності із сакральним світом [Див.: 6, С. 24; 7, С. 56-57; 8, С. 18-20; 10, С. 26-69; 12, С. 39]. Він осмислює дух народності як той духовний вимір буття суб’єктів української спільноти, в якому досягається безпосередня єдність їх із Богом, духовне відродження перших символів істини та святині, про це йдеться у главі V «Словянської міфології» [Див.: 7, С. 130, С. 244-251], книзі І «Російська історія в описі життя найвидатніших діячів» [Див.: 10, С. 7-11; С. 69], «Галереї портретів» [Див.: 5, С. 70; С. 265] та інших працях.
Професор А. Бичко у праці «Народна мудрість Русі» зауважує: «…Духовність людини знаходить своє втілення в абсолютно ідеальному творчому началі, яке стоїть над світом і звісно ж, над людиною …»» [3, с. 105]. Саме поняття «православ’я», усвідомлювалося та засвоювалося спільно усіма суб’єктами давньоруської етнічної спільноти однаково, оскільки «прийшло до нас через одних осіб з одного джерела» [Див.: 9, С. 33]. Тобто завдяки православ’ю, як вважає М. Костомаров, сформувався єдиний, соборний дух народності східнослов’янської спільноти (а також і соборний дух українського етносу), прояв якого забезпечує в просторово-часовому континуумі цілісний, закономірний і поступовий розвиток усіх форм її буття. Це в свою чергу зберігає в середині нас (українців) споріднююче почуття духовності, завдяки якому кожен усвідомлює спільність духовних витоків, понять, світоглядно-ціннісних орієнтирів.
Як вважає М. Костомаров, сприйняття та засвоєння суб’єктами давньоруського етносу спільних православних норм і форм, а саме «урівнення церквою будь-яких відмінностей...» заклало духовне почуття «соборності», яке аналізується ним як «все загальність…коли замість звичаю, освяченого часом, являється право початку діяльності з молитвою і Божа згода на усіх її починаннях…» [9, с. 35]. Зокрема, значення «соборності» у бутті давньоруського етносу аналізується також і російським філософом М. Лоським у праці «Характер руського народу» [Див.: 11, С. 23].
На думку М. Костомарова, у бутті східних слов’ян історично усталилася така традиція як звертання їх до Бога на початку будь-якої справи, задля досягнення у ній успіху. Мислитель у праці «Дві руські народності» абсолютизує віру східних слов’ян в ідею вищого управління: «Ідея вищого управляння подіями доходить до основ успіху самого по собі. Певна справа вдається, відповідно – вона благословляється Богом, відповідно вона добра…» [9, с. 35].
Православна віра сформувала один із найхарактерніших духовних компонентів характеру східних слов’ян, який аналізується М. Костомаровим як «дух терпимості» давньоруської спільноти [Див.: 5, С. 24; 6, С. 28-29; 7, С. 55]. Під дефініцією «духовної терпимості» слід розуміти відсутність «національної пихи, нетерпимості до чужих релігій та народностей, високої думки про себе...» [Див.: 9, С. 46]. Цей духовний компонент реалізується, на думку М. Костомарова, у житті суб’єктів українського етносу як «світоглядна толерантність». Під поняттям «толерантності» як характерної ознаки етнічного характеру українців він осмислює здатність українського етносу приймати у свою культуру характерні ознаки інших суб’єктів етнічного та їхніх культур. «Світоглядну толерантність» як одну із духовних ознак способу життя українців мислитель обумовлює також історичними обставинами: «З давніх часів Київ, потім Владимир Волинський, були соборним пунктом місцеперебування іноземців різних вір и племен…» [9, с. 47].
М. Костомаров поняття «толерантності» аналізує як зовнішній прояв «духу терпимості», який розвинувся у східних слов’ян під впливом православ’я і духовного проповідування серед народу християнських чеснот [Див.: 7, С. 139]. В українській етносоціальній спільності «дух терпимості» проявляється через відсутність у ній «неприязні до іноземців»: «Ні католицький костел, ні жидівська синагога не представляються йому поганими місцями…» [9, с. 48].
Однією із найбільш характерних рис давньоруського способу життя, яка сформувалася під впливом православної віри, на думку М. Костомарова, є «кордоцентризм». Якщо дану категорію розглядали як підставу української духовності й філософії, то треба визначити, що цей феномен є невідчутною частиною самої істоти української людини. Кордоцентризм українців – це екзистенція, що виступає основою самого буття або й частиною природи українського народу: українець живе, а все його світобачення, поведінка життєвої вартості та культурні надбання узгоджуються з притаманним йому кордоцентризмом. А це то, що українцеві дав Бог, вся українська стихія та його свята земля. Це – феноменальний аспект кордоцентризму. Дана дефініція висвітлюється М. Костомаровим як перевага чуттєвого та екзистенціального виміру етнічної самосвідомості українців над раціональними й дискурсивними факторами. Він відзначає: «південноруська мрійливість переносить душу в область уяви та зігріває серце неземним вогнем…» [9, с. 52]. Співзвучним із його аналізом є осмислення даного феномену професором А. Бичко. Дослідниця відзначає про перевагу у «етнічному характері» східнослов’янської спільноти екзистенціальних мотивів. А. Бичко аналізує, що такі компоненти світоглядних переконань суб’єктів української етносоціальної спільноти як «індивідуалізм», поєднаний із ідеєю рівності, «толерантність» до свободи іншого індивіда, гостре несприйняття деспотизму та абсолютної монархічної влади – сформувалися «в діалозі з візантійським християнством», тобто під впливом православ’я. І, по-друге, саме ці риси «характеру» української етнічної спільноти розвивалися на ґрунті «автохтонної землеробської цивілізації...» [2, с. 61]. Професор А. Бичко розкриває взаємозв’язок матріархального типу землеробської культури суб’єктів українського етносу із емоційно-чуттєвими рисами його «етнічного характеру»: «...на світоглядно-ментальному рівні український національний характер виявляється в домінуванні у ньому екзистенціальних (орієнтованих на окремішнє людське існування в усьому розмаїтті його емоційно-психологічних виявів) мотивів, у плюралістичному (поліфонічному) баченні навколишнього світу, в діалогічному спілкуванні з природним і людським оточенням...» [2, с. 61].
Необхідно зауважити, що для способу життя давньоруського етносу характерним являється «кордоцентризм» етнічної самосвідомості його індивідів. Дана властивість зовнішньо виражається у таких характерних рисах східних слов’ян як: «ідеалізм», «сентименталізм», «доброчинність», «патріотизм», «символізм». Дані компоненти «етнічного характеру» східних слов’ян сформувалися, на нашу думку, під впливом запровадження і розвитку саме православ’я, яке в «супроводі» із природньо-кліматичними та географічними (зовнішніми) факторами обумовило їх внутрішньо-духовну самобутність.
Отже, М. Костомаров висвітлює православ’я як консолідуючий духовний центр, на основі якої сформувалася у бутті давньоруського етносу нова система морально-духовних цінностей, спільні культурно-духовні традиції народу та відкрилося в серці людини усвідомлення «шляху до спасіння». М. Костомаров приймає усім своїм внутрішнім духовним досвідом саме православ’я як істинну віру. Він розкриває сутнісне значення духу народності української етносоціальної спільноти, яке полягає у збереженні сформованих під впливом православ’я самобутніх рис її характеру, таких як релігійність, толерантність, ідеалізм, сентименталізм, мовчазність, поміркованість, потяг до естетичної краси, забобонність, мрійливість, традиціоналізм, символізм, альтруїзм, братерство, працелюбство та патріотизм, здатний пробудити «дух нації».
За М. Костомаровим подолання «забуття» через нащадків, відновлення почуття «братерства» є можливим за умови духовного оновлення та усвідомлення українцями значення сакральної сутності власного духу народності, та відродження їх етнічної самосвідомості, історичної пам’яті й самобутньої духовної культури. Необхідним є відродження сформованого православними традиціями того самобутнього духу народності української етносоціальної спільноти, особливості вияву якого забезпечать цілісність буття українського етносу та визначають здатність її суб’єктів до самоорганізації і саморегуляції власного історичного, духовно-культурного, економічного та політичного розвитку.

Використана література
1. Бердяев Н. А. Истина и Откровение. Пролегомены к критике Откровения / Миколай Бердяєв ; [сост. и послесл. В. Г. Безносова, примеч. Е. В. Бронниковой]. – СПб. : Изд. Русс. Христ. гум. ин-та, 1996. – 384 с. – (Сер. «Из архива русской эмиграции»).
2. Бичко А. К., Бичко І. Б. Феномен української інтелігенції (спроба екзистенціального аналізу) / Бичко А. К., Бичко І. Б. // Філософія, культура, життя. – 2002. – Вип. 19. – С. 46-68.
3. Бычко А. К. Народная мудрость Руси : [анализ философа] / А. К. Бычко. – К. : Вища школа, 1988. – 200 с.
4. Ильин И. Религиозный смысл философии / Иван Ильин. – М. : Изд-во АСТ, 2006. – 694, [10] с. – (Philosophy).
5. Костомаров М. І. Галерея портретів : [біографічні нариси] / Микола Костомаров ; пер. з рос. М. Ілляш, худож. С. Семендяєв ; [упоряд. і передм. В. Замлинського ; приміт. І. Бутич]. – К. : Веселка, 1993. – 326 с. : іл. – (Золоті ворота).
6. Костомаров М. І. Закон Божий (Книга буття українського народу) / М. І. Костомаров ; [ред. В. Ф. Краснодемський ; упоряд., приміт. І. І. Глизь] – К. : Либідь, 1991. – 40 с.
7. Костомаров М. І. Слов’янська міфологія (вибрані праці з фольклористики й літературознавства) / М. І. Костомаров ; [упоряд., приміт. І. П. Бетко, А. М. Полотай; вступ. ст. М. Т. Яценка]. – К. : Либідь, 1994. – 384 с. – (Літературні пам’ятки України).
8. Костомаров М. Старожитності Волині / Микола Костомаров ; [підгот. до друку і пер. з рос. Д. В. Чобіт ; ред.. С. П. Орлюк ; худ. оформ. В. П. Кравчук]. – Броди : Просвіта. – 1999. – 32 с. , іл.
9. Костомаров Н. И. Две русские народності / Н. И. Костомаров ; [оброб. текста и ред. А. П. Ковалевой, авт. пред. В. А. Дорошенко]. – Киев – Харьков: Майдан, 1991. – 72 с. – (Бюро пропаганды худож. лит-ры Союза писателей Украины).
10. Костомаров Н. И. Русская история в жизнеописаниях ее главнейших деятелей. Книга 1 / Николай Костомаров. – М. : Изд-во Эксмо, 2005. – 848 с. , ил. – (Антология мысли).
11. Лосский Н. О. Характер русского народа / Н. О. Лосский. – М. : Изд. Совет Русс. Правосл. Церкви, 2005. – 336 с. – (Русская культура).
12. Пінчук Ю. А. Мемуари про Миколу Костомарова графині Катерини Юнге, Надії Білозерської, Аліни Костомарової : [історіограф. нариси з дод. спогадів Олександри Куліш, Віри Мордовцевої та статті Ольги Багалій] / Юрій Пінчук. – К. : Вища шк., 2005. – 142 с. : іл.
13. Флоровский Г. Пути русскаго богословія / Прот. Георгий Флоровский ; [предисл. прот. И. Мейендорфа]. – [3-те изд.]. – К. : Христ.благотвор. ассоц. «Путь к Истине», 1991. – 599 с.
14. Хорунжий С. С. Опыт из русской духовной традиции / С. С. Хорунжий. – М. : Издательский дом «Парад», 2005. – 448 с.
15. Шинкарук В. І. Поняття культури: філософські аспекти // Феномен української культури: методологічні засади осмислення. – К., 1996. – С.28-42.
Догори
Переглянути профіль користувача Відіслати приватне повідомлення
Показувати:   
Цей форум закрито   Цю тему закрито    Форум Дніпропетровської державної фінансової академії -> Сьомі Всеукраїнські читання “ПРАВОСЛАВ’Я У СВІТОВІЙ КУЛЬТУРІ” Ваш часовий пояс: GMT + 2 Години
Сторінка 1 з 1

 
Перейти до:  
Ви не можете писати нові повідомлення в цю тему
Ви не можете відповідати на теми у цьому форумі
Ви не можете редагувати ваші повідомлення у цьому форумі
Ви не можете видаляти ваші повідомлення у цьому форумі
Ви не можете голосувати у цьому форумі



Powered by phpBB © 2001, 2005 phpBB Group
Вы можете бесплатно создать форум на MyBB2.ru
Український переклад © 2005-2006 Сергій Новосад