Форум Дніпропетровської державної фінансової академії

[marina]

Векленко В. О., науковий співробітник науково-дослідної Лабораторіїархеології Подніпров'я, Дніпропетровський національний університет
Несправа М. В., доктор богослов'я і філософії, доцент кафедри філософії Придніпровської академії будівництва і архітектури, настоятель храма ікони Божої Матері "Іверська"

ОСОБЛИВОСТІ РЕЛІГІЙНОГО СВІТОБАЧЕННЯ ЗАПОРОЖЦІВ
ЗА ПИСЕМНИМИ ТА АРХЕОЛОГІЧНИМИ СВІДЧЕННЯМИ.

З’ясування особливостей релігійного світобачення українського народу XVI–XVIII ст., незважаючи на численні українознавчі студії останніх десятиліть, залишається і досі на фрагментарному рівні, оскільки дослідження цього питання охоплювали або вплив знакових персоналій на світські і церковні події, або віддзеркалення народної самосвідомості на зовнішні виклики. У цілому створено загальну картину, в якій протягом XVII ст. роль Віри і Церкви в Україні постійно зростала не тільки в політичному, а й у повсякденному життя, що, передусім, відбилося на широкому впровадженні жіночої і дитячої освіти. Павло Алепський писав про українців у 1653 р.: «Всі вони, за невеликим винятком, грамотні, навіть більшість їх жінок та дочок уміють читати … А дітей у їх більше ніж трави і всі діти вміють читати, навіть сироти» 14, с. 168].
Ще однією яскравим прикладом, котрий може підкреслити широту світобачення тогочасного українства, може бути збережений примірник Псалтира віршованого С. Полоцького 1680 р, що зберігається у центральному державному історичному архіві у м, Києві [9, с. 160], до якого на межі XVII–XVIII ст. приплетено рукопис скороченої редакції так званого «Євангелія Никодима», переписаного з київського збірника святопечерської обителі ...
Загалом, для українського православ’я, котре перебувало на межі впливів візантійської і московської православних традицій, польського католицизму та литовського протестантизму, у XVII ст. характерні незламність у відстоюванні догматів та гнучкість у сприйманні необхідних для виживання й розвитку нових явищ.
Але якщо загальні риси українського релігійного світобачення окреслені бодай у певних аспектах, то стосовно запорозького козацтва ситуація набагато складніша, бо впродовж століть у російській історіографії, особливо ХІХ ст., періодично ставилася під сумнів навіть вірність низового козацтва християнським цінностям [11, с. 18,61; 12, с. 354, 362; 13, с. 39].
Впродовж усієї історії свого існування, Військо запорозьке, перебуваючи на передньому краї захисту своєї християнської вітчизни, безсумнівно належало до кращих представників слов’янського православ’я [20, с. 108]. Нестримні вдачею, протягом XVI–XVII ст. більшість з них ставилася до оточуючого світу за принципом, приписуваним Іванові Богунові: « На коліна стаю перед Богом, та й то – за охотою». Вважаючи за справжні православні храми тільки свої українські та ще афонські, козаки під час бойових дій могли поставитися до московських чи тих, що знаходилися на підвладних Оттоманській Порті, як до військової здобичі. Не ідеалізовуючи запорозьке козацтво, вважаємо за необхідне спробувати на основі наявних писемних та археологічних свідчень з’ясувати особливості релігійного світобачення степових лицарів.
Обмеженість писемних джерел часів виникнення і організації Війська, суперечності доби Руїни призвели до створення численних міфів стосовно низового товариства взагалі, та їх ставлення до питань Віри зокрема. Проте, за винятком періодів бойових дій, переважна більшість повідомлень несе свідчення щодо значної толерантності козацтва, властивої тогочасній українській православній Церкві [8]. Разом з тим, Січ постійно наполягала на незалежності своєї церкви і духовенства від загальної російської ієрархії чи просто від митрополита київського [20, с. 109], що пояснюється домінантою звичаєвого права, базованого на багатовіковій традиції, котре превалювало над постійними централізаторськими домаганнями королівської [20, с. 108], царської чи гетьманської влади. Свідченням подібної ситуації є конфлікт 1680-х рр. щодо бажання Війська Запорозького низового бути парафією тільки Межигірського монастиря всупереч наказу київського митрополита Гедеона, котрий врешті-решт був вирішений на користь Війська рішенням патріарха Іоакима [1, с. 105-107]. Під час цієї суперечки позицію Війська чітко визначив кошовий отаман Федір Іваніка [1, с. 107-108; 20, с. 112] у листі до межигірського ігумена (текст документа у варіанті А. О. Скальковського):
«Не могли надивуватися такій неласці й нелюбові привелебності твоєї, що у нас хотів привелебність твоя зоставлену братію у нас через отця Тарасія до обителі святої общежительної зовсім забрати! Може, любов наша до спільнотної обителі Межигірської не є вдячна? Божа і наша церква, між кочовищами агарянськими зостаючись, не підлягає владі Ясне-Освіцоного, княжати митрополита київського, бо не в малоросійському знаходиться горизонті, а за кордоном, у полях татарських, на примноження честі господньої і на духовну військову потребу як православних християн, в якій церкві й ми, молячись Господу Богу, цілісність вітчизни нашої стережемо, кров нашу проливаючи, як вірні вітчизні нашій і зичливі сини й перебуваємо як із вірним підданством великим государем їх царської Пресвітлої Величності, так і з належним добродієві нашому ясновельможному його милості пану гетьману послушенством, і будемо великому государеві й найсвятішому патріарху і його милості пану гетьману, добродієві нашому, чолобитні засилати, аби за покірним нашим проханням ласка й милостиве було жалування: Межигірській обителі святій і нашій церкві військовій, якою і раніше святої пам'яті покійні ясно в Богу освячені митрополити не цікавилися, тож і тепер не належить Я.-О. княжаті митрополиту київському в це втручатися. Не буде церква Божа і наша відлучена від монастиря спільнотного Межигірського, поки в Дніпрі води й нашого війська Запорозького буде … Зостаючи з Січи 29 травня 1686 року. Зміни просимо прислати часу звичайного – місяця септемврія (вересня), кого ласка буд, хоч і отця Тарасія.
Превелебності твоїй зичливій в усьому й поволний слуга Федір Іваника, отаман Війська їх царської пресвітлої величності Запорозького Низового кошовий з усім поспільством».
Подібні конфліктні ситуації траплялися і у XVIII ст., як це сталося у випадку із грецьким єпископом Анатолієм Мелесом [26, с. 297], проте Військо, наскільки могло, продовжувало боронити свої інтереси, вбачаючи в собі, передусім, захисника православної Віри. Разом з тим, складність стосунків з офіційною церковною ієрархією яскраво засвідчилася під час еміграції запорозької спільноти під владу Оттоманської Порти: козаки вивезли частину начиння своїх храмів та Самарського монастиря, але жоден із представників білого чи чорного українського священництва, котре годувалися від численних щедрот козацтва, не супроводжував свою паству під час події, котру за масштабами можна порівняти із виведенням Моісеєм євреїв з Єгипту. Дана позиція українських пастирів є дивною, оскільки анафема, накладена на гетьмана Івана Мазепу юридично не розповсюджувалася на запорозьке козацтво. Необхідні ж треби запорожці отримували від священників візантійського патріархату [26, с. 294].
Разом з тим, впродовж існування Нової Січі, стосунки Війська Запорозького низового із православною Церквою, в цілому, перебували на дуже високому рівні: ревні православні козаки щедро обдаровували храми і монастирі [26, с. 273–286], на Січі постійно перебували цілі монастирські посольства для збирання милостині [20, с. 116]. Впродовж цього часу в межах Вольностей Війська Запорозького низового було збудовано чи відновлено 44 церкви, 13 каплиць, 2 скити і одна «молитвенна ікона» [26, с. 272]. Проте наведена інформація відображає зовнішні риси ставлення запорожців до Церкви.
До збережених свідчень щодо особистого ставлення низового козацтва до Віри і Церкви належать повідомлення XVIII ст. про любов січовиків до богослужінь за чернечим чином східної православної церкви [26, с. 297], їх готовність постійно ставати слово Боже від ворогів Христової віри: під час читання Євангелія «усі козаки приходили у рух, виструнчувалися у весь зріст, бралися за руків’я шабель і виймали леза до половини» [26, с. 297]. Відомо також, що у запорожців найбільшою пошаною користувались свята на честь Покрова пресвятої Богородиці, архистратига Михайла та Миколи Чудотворця [26, с. 298], причому, скоріш за все, Ісус Христос знаходився у цьому пантеоні на правах першого з рівних, що, к певній мірі, підтверджується присвятами запорозьких церков: з 30 храмів 10 зведено на честь ікон Пресвятої Богородиці (7 – Покров, 2 – Успіння, 1 – Різдво), 5 – Ісуса Христа (3 – Преображіння, 1 – Воскресіння, 1 – Вознесіння), 5 – святого Миколи, 3 – святої Трійці, 2 – св. Михайла, 2 – св. Варвари, по 1 – св. Георгію та св. Симеону і Анні ...
Відповідно до належності низового товариства до православної ойкумени, по смерті козака ховали на цвинтарі – прицерковному, містечковому чи сільському, чи, якщо козак жив у зимівнику, його хоронили або серед степу, або на березі річки, або де в балці, чи вибалці: де жив, там і хоронили [25, с. 27] За етнографічними переказами поховальний обряд запорожця супроводжувався покладенням у домовину зброї, а іноді – люльки, горілки чи предметів улюбленого заняття [2, с. 104]. Проте численні археологічні дослідження некрополів Гетьманщини, поховань запорожців, місць визначних битв [3; 15; 19; 24], свідчать як про здійснення поховань за православною традицією, так і про відсутність у могилах сторонніх предметів, за винятком поодиноких знахідок монет. Крім того, у запорозьких похованнях XVII–XVIII ст., як і у більшості синхронних їм похованнях України і Росії, майже відсутні натільні хрести. Причини цього явища були розглянуті в окремій публікації, присвяченій українським барочним натільним хрестам [4, с. 104], але залишилося відкритим питання про наявність тільників, властивих саме запорозькому козацтву, оскільки у зібранні Д. І. Яворницького «Із запорозьких поховань», що нараховує понад 70 примірників і знаходиться у фондах Дніпропетровського історичного музею, є хрест, вирізаний з бронзової платівки і аналогічний козацьким надмогильним спорудам…
Багаторічні дослідження у Нижньому Присамар’ї колективу науково-дослідної лабораторії археології Придніпров’я Дніпропетровського національного університету та краєзнавців-аматорів дозволили отримати і ввести до наукового обігу значну колекцію натільних хрестів XVI–XVIII ст., частина яких (рис. 1. 1–4), за авторською інтерпретацією, визначено як тільники запорозького походження [5; 10]. Сьогодні з’явилася можливість поширити це визначення на нові надходження культових виробів з Середнього Присамар’я.
Впродовж 2007–2009 рр. краєзнавцем-аматором О. М. Шульгою і науковим співробітником Дніпропетровського обласного центру з охорони історико-культурних цінностей О. Г. Яровим було здійснено розвідки території колишнього с. Карабинівка Павлоградського району Дніпропетровської області. Сучасне село з тією ж назвою перенесене у ХХ ст. на 4 км на захід–південний захід. Внаслідок проведених пошуків отримано значні матеріали, у тому числі натільні хрести XVIІ–XVIII ст., всього – 14 екземплярів, частину з яких, а саме 6 екз., на підставі наших попередніх досліджень [6; 7], вважаємо предметами запорозького виготовлення чи побутування. У зв’язку із важливістю поставленого питання, нижче подаємо їх достатньо розгорнутий опис.
Хрест № 1, мідний, вирізаний із металевого листа (рис. 1.5).


Рис. 1. Запорозькі натільні хрести XVIII ст.:
1 – 3 – з території Богородицької фортеці і її посаду;
4 – з території Ігренського півострову;
5 – 10 – з території с. Карабинівка XVIII – ХІХ ст.
Збереглися горизонтальна і горішня частина вертикальної балки, нижня частина і вушко втрачені. Зовнішній хрест за формою – латинський із лінійно незначно розширеними балками, кінці яких зведені на кут. На лицевому боці зображено вибитий зубильцем прямий латинський хрест, балки котрого прикрашені зубчастим візерунком. Середохрестя розділене чотирма групами по три промені кожна. В горішній частині – стилізоване зображення сяйва, по кінцях горизонтальної балки – викарбувані літери іс. хс. Вушко було зсувним, з лицевого і зворотного боків кінця вертикальної балки знаходяться канавки для його фіксації. Зворотний бік хреста без написів і зображень.
Хрест № 2 – мідний, виготовлений у аналогічній техніці (рис. 1.6). Зовнішній хрест за формою – латинський із лінійно розширеними балками, кінці яких зведені у кут за допомогою волют. По периметру має окантовку смугою. На лицевому боці вміщено внутрішній прямий латинський хрест, вибитий зубильцем; на кінцях балок помітні сліди перпендикулярних ударів, самі балки прикрашені ледь помітним карбуванням. Хрест стоїть на Голгофі, зображеній у вигляді карбованої гратчастої конструкції. У горішній частині вертикальної балки гравійоване стилізоване сяйво, на кінцях рамен – літери іс. хс. Втрачене вушко також було зсувним: на верхівці вертикальної балки з обох боків – канавки для фіксації. Зворотний бік не мав написів і зображень.
Хрест № 3, мідний, виготовлений у вищезазначеній техніці (рис. 1.8). Зовнішній хрест за формою – латинський із лінійно розширеними балками, кінці котрих зведені на кут. Краї рамен декоровані кутовими фігурами, нанесеними зубчастим штампом, на нижній частині вертикальної балки до зубчастого кута прилягають дві невеликі зубчасті смужечки. На лицевому боці вміщено вибитий зубильцем внутрішній прямий латинський хрест, середохрестя розділене чотирма променями, написи відсутні. Втрачене вушко кріпилося за допомогою пайки. Зворотний бік без написів і зображень.
Хрест № 4, бронзовий, виготовлений у аналогічній техніці (рис. 1.7). Зовнішній хрест за формою – латинський із лінійно розширеними балками; кінці балок, зведені на кут, декоровані кутовим прямокутним штампом.
На лицевому боці вміщено внутрішній прямий латинський хрест, вибитий тим же прямокутним штампом, що і у попередньо розглянутих виробах, зміщений від геометричних центрів балок. Написи відсутні. Втрачене вушко кріпилося за допомогою пайки; зворотний бік без написів і зображень. Лицевий і зворотний боки мають ознаки термічного впливу.
Хрест № 5 – мідний, так само вирізаний або вирубаний із металевої платівки та загладженими по краю ребрами (рис. 1.9). Зовнішній хрест – латинський із лінійно розширеними балками, кінці яких закруглено і оздоблено кутом і волютами. На лицевому боці викарбувано внутрішній прямий латинський хрест із середохрестям, розділеним чотирма промінцями; на кінцях рамен – написи іс. хс. У горішній частині вертикальної балки вміщено стилізоване зображення птаха, унизу – горизонтальна вісімка, яка слугує за символ безконечності, та овал, котрий, можливо, позначає рибу – один із символів Христа. Втрачене вушко було зсувним: на верхівці вертикальної балки з лицевого боку знаходиться канавка для його фіксації, на зворотному – сліди пайки. Зворотний бік без написів і зображень.
Хрест № 6 – мідний, виготовлений у аналогічній техніці (рис. 1.10). Зовнішній хрест за формою – латинський із лінійно розширеними балками, кінці яких зведені на кут, по периметру має гладенький обідок. На лицевому боці вміщено вибитий зубильцем внутрішній прямий латинський хрест, балки котрого прикрашені ледь помітною насічкою. Хрест стоїть на двопагорбовій Голгофі, вкритій стилізовано позначеною травою. Під Голгофою схематично зображена голова Адама. Верхній кінець вертикальної балки заокруглений і прикрашений стилізованим «сончком» із сяйвом, на кінцях рамен – літери іис. хрс. під титлами. Втрачене вушко кірпилося за допомогою пайки. Зворотний бік без написів і зображень.
Вищеописані натільні хрести з території Середнього Присамар’я, знайдені на місці колишнього села Карабінівки у межах колишніх Вольностей Запорозьких. Село засноване у 1778 р. надвірним радником Михайлом Івановичем Карабіновим разом із слободою Роздорами (сучасне селище міського типу Синельниковського району Дніпропетровської обл.), котрий придбав у рангову дачу «старовинну запорозьку маєтність» між річками Самара і Нижня Терса. Згідно інформації, зібраній архієпископом Феодосієм (Макаревським), у середині XVIII ст. на цих місцях існувала чисельна кількість зимівників і хуторів запорозького козацтва [22, с. 670].
За формою, засобами виготовлення та оздобленням карабінівські хрести мають аналогії у подібних знахідках з Новобогородицької фортеці, Ігренського півострова, і у хресті «із запорозьких поховань» колекції Дніпропетровського історичного музею ім. Д. І. Яворницького. Всі вони схожі за зовнішньою формою із козацькими надмогильними спорудами Надпоріжжя і Північного Причорномор’я [17; 18; 23], датованими XVII–XVIII ст., тобто належність хрестів подібної форми до вживаних саме запорозьким козацтвом не викликає сумнівів. Однак виникає інше питання: який з цих двох виробів, – натільний хрест чи надмогильна споруда, – правив за взірець і, відповідно, був ранішим за часом? Відповідь на це питання поки що неможлива. Поки що маємо констатувати, що широкі аналогії подібним тільникам як у досліджуваному регіоні, так і на території південної частини тогочасної Російської імперії невідомі. Єдина аналогія, на яку посилається відомий російський (м. Білгород) краєзнавець М. І. Геллерштейн, це срібний натільний хрест із невизначеним (за описом – ХІХ ст.) датуванням [16].
Наведений новий тип запорозьких натільних хрестів не є виключно єдиним зразком належності козацтва до православної християнської спільноти, оскільки населення Вольностей являло собою поліетнічний конгломерат, об’єднаний спільним світобаченням: до козацької громади входили українці, росіяни, поляки, волохи, а також представники іудейського та ісламського світу. При входженні у козацьке середовище всі мали сприймати Символ віри і належати до православ’я, при цьому представники православних народів зберігали звичні їм натільні хрести, свідченням чому є згадуване вище зібрання Д. І. Яворницького, в якому присутні і російські хрести зазначеного періоду. У цьому контексті припущення О. Старіка щодо віднесення вищеописаних знахідок до культових виробів запорозького походження на підставі наявності у запорозьких некрополях і надмогильних споруд, схожих на російські натільні хрести XVII–XVIII ст. [21, с. 27], не може вважатися обґрунтованим, оскільки крім зовнішньої подібності ми привертаємо увагу і до техніки та матеріалу виконання.
Тому, щоб наблизити до розв’язання дискусію [21, с. 26–27] стосовно форми і вигляду запорозьких натільних хрестів, маємо конкретизувати критерії віднесення натільного хреста до культових предметів запорозького походження: вирізаний із металевої платівки чи іншого матеріалу прямий латинський хрест із лінійно розширеними балками; лицевий бік може нести в собі викарбуване або вирізьблене зображення латинського хреста із розділеним промінцями чи іншими фігурами середохрестям та написи іс. хс. або інші. Також можуть бути присутніми інші символічні зображення, як характерні для загально православного типу (гора Голгофа, голова Адама тощо), так і ті, що відображають особисте релігійне світосприйняття майстра (сяйво чи птах, як символ Святого Духа). Зворотній бік, у переважній більшості випадків, написів і зображень не має.
Безсумнівно, що питання релігійного світобачення запорозького козацтва складно розглянути в межах однієї статті, беручи до уваги сучасний стан джерельної бази. Але навіть виходячи з існуючих свідчень можемо дійти висновку щодо безсумнівності належності до православного світу січового товариства, з усіма особливостями, сформованими перебуванням на форпості виживання народу та певною поліетнічністю Війська Запорозького низового.

Бібліографічні посилання

1. Архів Коша Нової Запорозької Січі: Корпус документів 1734–1775 рр. Т.1. – К., 1998.
2. Бабенко В. А. Этнографический очерк народного быта Екатеринославского края. / В. А. Бабенко. – Екатеринослав, 1905.
3. Ватченко А. Ф. Судебно-медицинские и археологические материалы к захоронению 288-летней давности. / А. Ф. Ватченко, А. Ф. Рубежанский, Л. П. Крылова // Судебно-медицинская экспертиза. – М., 1970., №2. – С. 11–14.
4. Векленко В. О. До питання про походження барочних хрестів кінця XVII – XVIII ст. / В. О. Векленко. // Наддніпрянська Україна: історичні процеси, події, постаті: зб. наук. статей. – Д., 2007. – С. 230–240.
5. Векленко В. О. Знахідки українських натільних хрестів у Середньому та Нижньому Присамар’ї / В. О. Векленко. // Січеславський альманах. Зб. наук. праць. – Д., 2008. – Вип. 3. – С. 87–94.
6. Векленко В. О. Православні старожитності з території Богородицької фортеці / В. О. Векленко. // Проблеми археології Прдніпров’я. – Д., 2003. – С. 51–68.
7. Векленко В. О. Православні старожитності Орільсько-Самарського межиріччя (нові знахідки) / В. О. Векленко. // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні: Зб. наукових статей. – Вип. 13. – К., 2004. – С. 202 – 205.
8. Історія релігії в Україні: у 10 т. Т.2: Українське православ’я. – К., 1997.
9. Каталог стародрукованих книг, що зберігаються у Центральному державному історичному архіві України у м. Києві (ЦДІАК України) 1494–1764 рр. – К., 1999.
10. Ковальова І. Ф. Каталог старожитностей доби пізнього середньовіччя містечка Самарь та Богородицької фортеці. / І. Ф. Ковальова, В. М. Шалобудов, В. О. Векленко. – Д., 2007.
11. Кузьмук О. С. “Козацьке благочестя”: Військо Запорозьке Низове і київські чоловічі монастирі в ХVІІ-ХVІІІ ст.: еволюція взаємовідносин./ О. С. Кузьмук. – К., 2006.
12. Кулиш П. Козаки по отношению к государству и обществу // Чтения Императорского Общества Истории и Древностей Российских при Московском Университете. / П. Кулиш. – Кн. 3, 6. – М., 1877. С. 351–368.
13. Миллер Г. Ф. Разсуждения о запорожцах и краткая выписка о малороссийском народе и Запорожцах. / Г. Ф. Миллер // Чтения Императорского Общества Истории и Древностей Российских при Московском Университете. – М., 1846.
14. Огієнко І. Українська культура / І. Огієнко. – К., 1991.
15. Ромашко В. А. Отчет о раскопках могилы казака Сиромахи и погребений 18 в. в зоне проектируемого расширения карьера ОАО «ИНГОК» в с. Николаевка в связи с переносом их останков в пгт. Широкое Широковского района Днепропетровской области / В. А. Ромашко, Е. Л. Фещенко, О. Н. Ярошкевич и др. // Отчет об археологических разведках в зоне проектируемого расширения карьера ОАО «ИНГОК» в окрестностях с. Николаевка Широковского района Днепропетровской области // Архив Днепропетровского областного центра охраны историко-культурных ценностей. – 2005. – Б/н.
16. Россия, православие, культура. Альбом к 2000-летию крещения Руси. – М., 1988.
17. Сапожников І. Типологія і хронологія кам’яних намогильних хрестів Північно-Західного Надчорномор’я / І. Сапожников, Р. Шувалов // Дослідження археологічних пам’яток українського козацтва. – Вип. 1. – К., 1995. – С. 17–24.
18. Сапожников І. В. Кам’яні хрести Степової України (XVIII–перша половина XIX ст.). / І. Сапожников. – Одеса, 1997.
19. Свєшніков І. К. Битва під Берестечком. / І. К. Свєшніков. – Львів, 1992.
20. Скальковський А. О. Історія Нової Січі або останнього Коша Запорозького. / А. О. Скальковський. – Д., 1994.
21. Старік О. В. Пам’ятки матеріальної та духовної культури запорозького козацтва на території південної України. Дисертація на здобуття наукового ступеня канд. іст. наук: 07.00.01 – історія України. / О. В. Старік. – Д., 2008. – Рукопис.
22. Феодосій (Макаревський) Матеріали для історико-статистичного опису Катеринославської єпархії: Церкви та приходи минулого XVIII століття. / (Макаревський) Феодосій. – Д., 2000.
23. Чергік Н. Колекція кам’яних хрестів та надмогильних знаків XVIII – ХІХ ст. фондової збірки Національного заповідника «Хортиця» / Н. Чергік // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні: Зб. наукових статей. – Вип. 16. – К., 2007. – С. 116–126.
24. Шалобудов В. Н. Отчет об археологических исследованиях территории посада Богородицкой крепости (пос. Шевченко, Самарский район г. Днепропетровск) в 2008 году / В. Н. Шалобудов, И. Ф. Ковалева // Архив НИЛ археологии Поднепровья ДНУ.– 2008. – Б/н.
25. Яворницький Д. І. Запорожжя в залишках старовини і переказах народу / Підготовка тексту і наук.-довід. апарату С. В. Абросимової, Н. Є. Василенко; За заг. ред. Н. І. Капустіної /Д. І. Яворницький. – З-тє вид., випр. і доп. – Д., 2005. – У 2-х Ч.: Ч. ІІ.
26. Яворницький Д. І. Історія запорозьких козаків: В 3 т. /Д. І. Яворницький. – К., 1990. – Т. 1.