Форум Дніпропетровської державної фінансової академії

[Секція 1]

ТЕОРЕТИЧНЕ ПІДГРУНТЯ РЕГІОНАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ

Ватченко О.Б., к.е.н., професор
Дніпропетровська державна фінансова академія

Регіональна політика – це складне поняття, бо формується з державної регіональнальної політики і внутрішньої політики регіонів. Саме в ній стикаються інтереси як держави, так і регіонів.
Частіше державну регіональнальну політику підміняють терміном «регіональна політика» і розуміють, що це дії держави, спрямовані на стимулювання ефективного розвитку продуктивних сил регіонів, використання їх ресурсного потенціалу, створеня якісного життя населенню і умов підвищення ефективності діяльності регіонів, забезпечення екологічної безпеки. Одне з завдань державної регіональної політики є зменшення міжрегіональних економічних та соціальних диспропорцій, які у будь-якому суспільстві можуть бути джерелом не лише соціальної, але й політичної нестабільності тому що не завдди враховуються інтереси регіонів
Люба політика, в тому числі і регіональна, має бути теоретично обгрунтована. З одного боку необхідно візначити роль держави у економічному розвитку регіонів і роль громади, з другого – теоритично обгрунтувати ефективне розміщення в них виробництва.
Класикі економічної теорії А. Сміт і Д. Рикардо досліджували місце держави в економічному розвитку. А. Сміт вважав, що держава, створив «загальні правила гри» не повинна втручатися у економічні процеси і кожна країна (регіон), враховуючи міжнародний поділ праці, повинна спеціалізуватися на виробництві й продажу того товару, щодо якого вона має абсолютну перевагу. Д. Рикардо досліджував відносні (порівняльні) переваги і їх вплив на поділ праці. Відповідно до цих теорій кожний регіон повинен спеціалізуватися на виробництві тих продуктів, які вони мають можливість виробляти більш ефективно.
Після 30-х рр. ХХ ст. регіональна політика провідних ринкових держав формується за принципами, які викладені найвидатнішим економістом ХХ століття Дж. М. Кейнсом. Він обґрунтував роль держави, як регулятора економічного та соціального розвитку, який забезпечує нейтралізацію дисбалансу в рівнях розвитку окремих регіонів. Такий тип регіональної політики ще називають «захисним».
Далі теорія Дж. М. Кейнса була доопрацьова і сформувалася посткейсіанська теорія державного регулювання міжрегіональних відмінностей - «парадигма міжрегіонального перерозподілу», за якою держава виступала як єдиний центр прийняття рішень щодо територіального розподілу ресурсів, напрямку розвитку та на стимулювання інвестицій у слабкорозвинуті регіони.
Теорія розміщення продуктивних сил почала формуватися піздніше наприкінці ХІХ ст. Її зосновниками були І. Тюнен, В.Лаунхардт, А. Вебер.
Теорію розміщення сільського господарства запропонував І. Тюнен у своїй праці «Ізольована держава в її відношенні до сільського господарства і національної економіки». Він виокремив зони спеціалізації виробництва, які відомі як класичні кільця Тюнена. Вирішальним чинником розміщення виробництва стали транспортні витрати.
Розвиток промисловості підштовхнув А. Вебера на дослідження в цьому напрямку За його теоріею розміщення промисловості визначається трьома «орієнтаціями»: транспортною, робітничою, агломераційною.
У 40-х роках ХХ ст. німецький вчений А.Льош у своїй праці висвітлив теоретичні проблеми розміщення господарства як країни в цілому, так і її економічних районів. Він вважав головним чинником розміщення підприємств ринки збуту готової продукції. Правильним є таке розміщення, яке забезпечує максимальний прибуток.
У другій половині XX століття виникла неокласична теорія економічного розвитку, яка була представлена працями амеріканського економіста М.Фрідмана. Він відстоював мінімальне втручання держави, стимулювання інвестицій та залучення приватного капіталу в слабкорозвинені регіони на основі використання суто ринкових інструментів. Основним завданням регіональної політики стає не зниження регіональних дисбалансів, а досягнення економічної ефективності в розвитку регіонів.
У цей же час отримала розвиток теорія «полюсів зростання» у працях Ф.Перру (започаткував цю теорію), Ж. Буділя (обгрунтував, полюси зростання), Х.Р. Лаусена (детелізував уявлення про полюси економічного зростання), П. Потье (визначив осі розвитку).
Новими об'єктами теорії стають: розміщення інновацій, телекомунікаційних і комп'ютерних систем, розвиток реструктуризуемых і конверсируемых промислово-технологічних комплексів.
Важливим кроком в розвитку теорії розміщення стали дослідженням шведського вченого Т. Хегерстранда, який займався вивченням процесу створення і розповсюдження нововведень.
На початку ХХІ ст. формується нова теорія регіонального саморозвитку, де враховуються інтереси регіонів і покладається відповідальність за розвиток регіонів на місцеву владу.
На XXI Всесвітньому філософському конгресі у Стамбулі отримала право на життя нова парадигма розвитку (цивілізаційна парадигма), яка ставить інтереси людини у центр регіональної політики.