Форум Дніпропетровської державної фінансової академії

[kafguman]

Кушнір І.О.,старший викладач кафедри гуманітарних дисциплін

Дніпропетровська державна фінансова академія

Православ’я і українська державність у роботах І. Франка

Серед багатьох дослідників творчості І. Франка радянського періоду домінувало уявлення про нього як про запеклого атеїста, який усе своє життя боровся з релігійним мракобіссям в усіх його проявах. Проте, звертаючи пильну увагу на роботи філософа, можна визначити дане ствердження як безумовно поверхове.
Досить прохолодне ставлення І. Франка до віри і релігії заперечувати в цілому неможливо. Воно зумовлене тим, що ідейно-філософським підґрунтям формування світоглядних орієнтирів І. Франка виступили марксизм та позитивізм з їх виразним атеїзмом. Релігія взагалі виступала у нього як засіб нав’язування волі одних людей іншим, засіб тримати у покорі широкі народні маси через примарні обіцянки винагороди за страждання колись у невизначеному, часто потойбічному, майбутньому.
Проте І. Франко ще у 1878 році, змальовуючи своє бачення місця релігії та церкви у майбутньому соціалістичному суспільстві, зазначав: «Соціалізм же основується на неограниченій свободі личності під оглядом переконань, – значить, не може ж видавати війни релігійним переконанням, не може насилу відбирати їх нікому, коли вони кому дорогі або святі» . І. Франко протягом життя цікавився різними релігійними трактатами і компетентно їх аналізував , даючи рекомендації для «тих, котрі інтересуються розвоєм науки теологічної в Європі» .
Проте найбільшу увагу він приділяв не скільки абстрактним роздумам про сутність релігії та церкви у житті людства, а конкретно релігійній та церковній ситуації в Україні, особливо ролі православ’я у культуроному та суспільно-політичному житті українського народу.
Для бездержавних народів фактично єдиним, що може зберегти їх національну ідентичність, є мова, культура та релігія. Стосовно перших двох чинників І. Франко змушений був констатувати, що мадяризація та полонізація інтелігенції, яка цуралася рідної мови та культури, досягла критичних розмірів, «зробила їх не тільки перевертнями і ворогами власного народу, але рівночасно здеградувала їх морально, поробила їх сибаритами, підляками, лизунами, прислужниками панськими, загасила в їх душах всяке ідеальне змагання, всяке етичне почуття». У таких умовах релігія як найбільш стійкий елемент залишалась тим останнім, що єднало українців в одне ціле.
Це було ще більш загрозливим, якщо врахувати, що йшло змагання не лише між українською, з одного боку, та польською і мадярською, з іншого боку, мовами та культурними традиціями. Боротьба точилася між різними паростками колись одного дерева – християнства, яке розрослося, за словами І. Франка, на багато церков, найважливішими з яких є східна (православна) та західна (католицька) церкви, ієрархи яких часто дбали не скільки про духовне, скільки про мирське, внісши «в церкву свої політичні справи і свари, почали іменем Христа і його словом прикривати свої політичні інтереси» .
Католицька церква, добре організована і підтримувана на державному рівні як у Польщі, так і в Австро-Угорщині, становила реальну і дуже сильну загрозу православ’ю, а через нього – і всьому майбутньому українського народу. Для поляків, як констатує І. Франко, католицизм і полонізм злилися в одне ціле, і навернення етнічних українців до польської мови і культури завжди супроводжувалось засиллям католицької церкви. Саме уряд у змові з католицькими ієрархами часто сприяв тому, щоб далеко не кращі представники православного духовенства отримували приходи. Цьому дуже сприяло так зване право патронату, заведене на українських землях скоро після Люблінської унії. Полягало воно у тому, що православних єпископів мав право затверджувати король, а священиків – дідич села. Зрозуміло, що у такій ситуації обирали не найдостойніших, а тих, хто міг більше заплатити і у результаті цього «найвищим достойником церкви не можна було статися інакше, як тільки через тяжкий гріх, званий симонією або святокупством” . Зрозуміло, що на таке святотатство могли підти лише різного роду авантюристи, часто темні та нерелігійні, або, що ще гірше, свідомі єзуїтські агенти, які прагнули будь що пошкодити православ’ю і йшли до цієї мети «найрізнішими дорогами, простими і кривими» .
Ще більш негативно, ніж до насадження католицизму серед етнічних українців, І. Франко ставився до унії між католицькою і православною церквами, яка, за його переконанням, була укладена скоріше за мотивами політичними і адміністративно-дисциплінарними, ніж за догматично-релігійними. Проголошена як спроба знову зілляти докупи дві найбільші течії у християнстві, спочатку, за словами І. Франко, вона дійсно породила великі сподівання, «спричинила тимчасовий запал, пожвавлення, інтелектуальний рух, жваві диспути». Проте кінець кінцем призвела лише до дійсно жахливих наслідків як для Польщі, так і для України, оскільки унія «в кінцевому рахунку ослабила Русь, деморалізувала її ненавистю братів до братів, взаємним недовір’ям і нетерпимістю і була однією з причин козацьких війн, які принесли Україні руїну, а Польщі – зародок політичного занепаду» .
У той час як католицтво було чужою і ворожою для православних вірою, вірою їх поневолювачів, унія зберігала цілісність грецького обряду, хоч і зі значними змінами у самій суті релігійної догматики. Не відразу стало зрозумілим, що кінцевою метою унії було, за висловом І. Франка, «не столько обращение православных в унию, сколько полное окатоличение и ополячение южноруссов» . Єдиним результатом унії, на думку І. Франка, була поява ще одного розколу між самими українцями – уніатами і православними, що ще більше зміцнило протистояння з католиками-поляками, у яких вбачали головних винуватців розколу серед українців.
В усіх роботах, присвячених проблемі релігії, І. Франко відстоює думку, що саме єдина православна віра врятує українців як народ, дозволить їм зберегти свою ідентичність, об’єднати усі верстви населення задля плекання української державності і «запорукою тої щасливої для нас і для слов’янства доби єсть іменно та праця інтелігенції...над масою народною, що віками перейшла безчислені проби огню і заліза, а не подалася, спасла нам нашу руську народність, нашу руську віру, схоронила в собі цілоруський характер» . Ця думка тим цінніша, що висловлена, наголосимо ще раз, людиною невіруючою, але яка добре розуміє силу ідеї, що здатна об’єднати навколо себе мільйони людей для досягнення поставленої мети.
Як нам здається, ці думки не втратили своєї актуальності і у наш час. Україну останні роки буквально захлиснула навала іноземних проповідників різних конфесій, чия діяльність часто є якщо не явно деструктивною, то спрямованою зовсім не на збереження українського менталітету, культури. Філософи, письменники, політики в один голос нарікають на відсутність ідеї, яка б могла нарешті допомогти подолати роз’єднаність і протиріччя у нашому суспільстві. У таких умовах саме православна віра може стати таким центром об’єднання українців, чому також сприяють тенденції до подолання розколу в українській православній церкві.

Література:
1. Франко І. Дві унії // Повне зібрання творів. – К.: Наукова думка. – Т. 46, Кн. 1, 1986. – С. 583-588.
2. Франко І. З історії Брестського собору 1596 р. // Повне зібрання творів. – К.: Наукова думка. – Т. 46, Кн. 2, 1986. – С. 193-218.
3. Франко І. Иосиф Шумлянский, последний православный епископ Львовский и его «Метрика» // Повне зібрання творів. – К.: Наукова думка. – Т. 46, Кн. 2, 1986. – С. 43-85.
4. Франко І. Йосиф Шумлянський, львівський єпископ 1668-1708 р., і заведення унії в Галичині. // Повне зібрання творів. – К.: Наукова думка. – Т. 47, 1986. – С. 143-157.
5. Франко І. Лист до О.М. Рошкевич. // Повне зібрання творів. – К.: Наукова думка. – Т. 48, 1986. – С. 108-118.
6. Франко І. Нашим “приятелям” // Повне зібрання творів. – К.: Наукова думка. – Т. 46, Кн. 1, 1985. – С. 437-441.
7. Франко І. Нові досліди над найдавнішою історією жидів // Повне зібрання творів. – К.: Наукова думка. – Т. 47, 1986. – С. 169-190.
8. Франко І. Нові книги до історії релігії // Повне зібрання творів. – К.: Наукова думка. – Т. 46, Кн. 2, 1986. – С. 103-105.